Home » The Balkan Monitor » Greater Romania Redux? The Problem, the Prospects

Greater Romania Redux? The Problem, the Prospects

By Srdja Trifkovic
Thursday, 24 Jun 2010

Printer-friendly versionSend to friend

 

As presented at AIU Roundtable in Kiev, June 17, 2010. (To read this article in Russian and Ukrainian scroll down to the end of the English text.)

Ukraine faces serious security challenges from its southwestern neighbor. They reflect a remarkable continuity of Romania’s geopolitical objectives, regardless of the nature of its domestic regime. They require carefully calibrated policy responses from Kiev.This fact was blurred by the visceral Russophobia of Ukraine’s previous government, to the detriment of both parties. It is now finally possible to look at the challenges Ukraine faces on its southwestern borders through the realist prism, and to consider specific counter-measures that are proportionate to the challenge, feasible, and useful.

THE PARADIGM – The notion of interests and the policies that they engender are defined by the ideological framework in which they are embedded.  Both the old Soviet notion of the “fraternal community” and the current notion of “European integration” are derived from neo-Marxist utopianism. Both hold that Man is improvable and that permanent peace within a stable, supra-nationally controlled system is the attainable order of things. Both believe in their ability to make the international system as they wanted it to be, rather than dealing with it as it is.

It is realism that, unlike either utopian school, places national interest, pragmatically defined and quantifiable, at the basis of international affairs. It accepts the reality of a world where might is often right, rivalry the norm, and the immutable constants of history, culture, and geopolitics outweigh propositional slogans emanating from Moscow (before 1989) or from Brussels (today).

From the realist vantage point, it is evident that Romania’s cultural narratives, national objectives and state interests – as articulated by its political elite ever since the Congress of Berlin (with the exception of two decades following World War II) – make that country Ukraine’s most adversarial and potentially most dangerous neighbor.

THE CHALLENGE – At this time, four key elements of the Romanian elite consensus directly affect Ukraine:

1.      Romanians are civilizationally an outpost of “the West” amidst the Slav-Magyar sea, and in the 21st century they remain Europe’s “last bastion before the immense, vague and unsettling space left behind in the wake of the disintegration of the Soviet Union.”[1]

2.      Moldovans east of the Prut speak the Romanian language and are Romanians; therefore, they should be incorporated into Romania, on the basis of the right to self-determination.

3.      Not only the Republic of Moldova, but also Ukrainian territories to its south and north (Bukovina), annexed by the USSR in 1940, should be “returned” to Romania based on its legal rights (“undoing the fruits of the Molotov-Ribbentrop Pact”). Last January President Traian Basescu declared in Kishinev that he would not sign a Border Treaty with Moldova: “I will never sign what Hitler with Stalin have signed. I will never confirm that Romania’s border passes on Prut River. There may be discussions about a contract, an agreement concerning the border regime, but there is no way I can discuss an agreement based on which I will confirm that the border passes from here to there."

4.      In any event, Bucharest has a valid title to the territories of pre-1940 Romania mare on the basis of its historic rights. In May 2010 President Basescu thus stated: “If Kiev has pretensions concerning the return of Transdniestria to Ukraine, then officials there should not forget about the return to Chisinau of Southern Bessarabia and Northern Bukovina, territories which the former Ukrainian SSR received after the Second World War.”[3]

HISTORICAL LEGACY – Before 1878, the “Danubian principalities” of Wallachia and Moldavia (united in 1859) looked upon the Russian Empire as an essential source of external support in their emancipation from the Ottoman Empire. The United Principalities took part in the siege of Plevna, but their hopes of enlargement along the Black Sea were soon dashed. Russia took back Bessarabia (lost after the Crimean War) and awarded southern Dobruja to its then favorite, Bulgaria. 

The effect on the political class of the newly established Romanian state (“undeserving of statehood” as it was, according to Bismarck) was both immediate and decisive:

·         The early-19th-century national-romantic myth of the Romanians as linguistic and cultural heirs to Rome morphed into the nationalist ideology of Romania as an outpost of the Western civilization amidst the supposedly inferior ocean of Slavs and Magyars.

·         The irredentist aspiration to Bessarabia and resentment of Russia outweighed the bitterness over the Magyar treatment of the Romanian minority in Transylvania, drawing Romania to the Central Powers in the three decades preceding World War I.

Romanian nationalism, freshly minted, weak and insecure, thus came to rest on two pillars, and the equation has not changed in essence for almost a century and a half:

·         Audacious territorial aspirations, primarily directed eastwards, and

·         Antagonism to “the Other,” divided equally between Budapest and St. Petersburg. 

The collapse of Austria-Hungary and imperial Russia made possible the creation of the Greater Romania (1918-1940), by crook more than by hook. East of the Prut, however, Bucharest proved singularly unequal to the task of nation building. Bessarabia remained unintegrated socially, undeveloped economically, resentful politically; most of its Moldovan-speaking plurality remained reluctant to embrace a “Romanian” identity.

The disasters of 1940 – the loss of northern Transylvania to Horthy, southern Dobruja to Boris and Bessarabia to Stalin, without a shot being fired – were to be alleviated by Hitler’s gift of Bukovina and an insanely expanded “Transnistria” all the way to the Bug, comprising a fifth of Ukraine, as a reward for Romania’s participation in the Barbarossa. Ethnic cleansing started right away, justified by an openly racist attitude of Romania that treated Jews and Slavs as equally sub-human.[4] The hasty switch of allegiance came in August 1944, however, enabling Romania to avoid facing squarely the demons of its recent past. They are still with us today.

PLUS ÇA CHANGE… – A radical change in the composition of Romania’s political class took place under communism. Its core consensus and nationalist agenda have not changed, however. In 1991 Romania rushed to be the first country to recognize the newly-independent Republic of Moldova. The government of Ion Iliescu, Nicolae Ceausescu’s neo-communist successor, saw its independence as a step towards its reunification with Romania. It hailed the event with a rousing statement that could have been counter-signed by Marshal Antonescu:

“The proclamation of an independent Romanian state in the territories annexed by force following the secret agreements of the Ribbentrop-Molotov Pact represents a decisive step toward the peaceful elimination of that pact’s unfortunate consequences directed against the rights and interests of the Romanian people.”

During the Transdnistrian conflict, Romania sent a contingent of volunteers and military advisers to fight alongside Moldovan forces, and supplied them with weapons. When Moldova started having second thoughts about the union, however, the reaction in Bucharest was acerbic. On April 14, 1994, the Romanian Parliament adopted a declaration of protest against the decision of the Moldovan Parliament to join the CIS. The protest contained an audacious blend of nationalist claims based on ethno-linguistic, historic, and late-19th-century “civilizational” arguments:

“The vote of the Parliament in Chişinău regrettably reconfirms the criminal [Ribbentrop-Molotov] pact and irresponsibly cancels the right of the Romanian nation to live within the integrity of its historical and spiritual space. [...] Through the geographical position, culture, history and traditions, the natural place of our brothers from across the Prut is, undoubtedly, together with us, in the great family of the European nations, and by no means in a Eurasian structure.” [emphasis added]

Sixteen years later, in May 2010, President Traian Basescu used the same terms of reference in his aggressive reaction to the claim that Presidents Medvedev and Yanukovich had reached a secret understanding on the future of Moldova and Transdnistria: 

“Moscow and now Kyiv are trying to create on the territory that, at the end of World War II should have been returned to Romania, a pseudo-federation of three political-legal pseudo-subjects. But we will do everything to oppose the Russian-Ukrainian plan for the amputation of Bessarabia.”

Back in January 2006, Basescu declared that “the minimal policy of Romania is for the unification of the Romanian nation to take place within the EU.” Note the phrase minimal policy, implying the existence of a maximal policy that goes way beyond unification with Moldova. Its reality is apparent in the decision to grant Romanian citizenship to all residents of the territories belonging to the pre-1940 Greater Romania and their descendants up to the third generation – including the denizens of Bukovina and southern Bessarabia.[5]

UKRAINIAN RESPONSE – The policies and stated positions of Bucharest represent an open challenge to Ukraine as a state and a threat to its core interests. The response to that challenge has been muted and indecisive thus far. Its articulation in realist terms should be a priority for the decision makers in Kiev. 

To start with, Ukraine should overcome the previous government’s propensity to embrace the Euro-integrative discourse, which inhibited asserting its interests in a reasonable, clear and unambiguous manner. Ukraine’s reluctance to do so over the years has created the expectation in Bucharest that it can get away with a dual-track policy of pursuing its revisionist-nationalist agenda, and at the same time pretending to be Ukraine’s special friend and advocate within the EU. With “friends” like Basescu, Ukraine needs no detractors. 

ROMANIA’S WEAKNESSES: Kiev’s response to the challenge should take account of the fundamental weakness of Romania’s position, both internally and externally:

1.      Romania does not enjoy a carte blanche from Brussels, or from any major West European capital, for its irredentist-revisionist policy. In fact, its status within the EU – low to start with – has been further eroded, albeit indirectly, by the Greek financial crisis. Key European countries are more impatient than ever with their poor relations along the periphery of the Union. They have no time for their special pleading, and do not care one way or another for whose flag flies over Kishinev or Tiraspol. They will not hesitate to express their lack of support for Romania’s designs if asked to state their preferences. The reason Romania has been able to pretend that it enjoys the support of “Europe” in its aspirations has been Ukraine’s reluctance to force the issue and test that proposition.

2.      Romania does not enjoy the support of the Obama administration either for its irredentist-revisionist designs. Admittedly, Bucharest gets private encouragement for such ambitions from various neoconservative “analysts” who still pursue a Russophobic, NATO-for-ever agenda, yet those people represent nobody but themselves. They may pretend to have official connections and influence, and their Romanian hosts may be lured into believing it. Ukraine can and should call their bluff, in view of Yanukovich’s high stock in Washington after his visit last spring.

3.      Romania is no longer able to count on the Orange animosity to Russia as the welcome focus of Ukraine’s external priorities. To the contrary, Ukraine is now able to discuss and coordinate its policies with Moscow, since their interests in the region are “objectively” identical. This is particularly significant in view of the growing special relationship between Russia and Germany, manifested in the opening of the North Stream pipeline: Europe’s overall indifference to the rekindling of regional tension is strengthened by Moscow’s ability to exert influence in Berlin on any specific issues it deems worthy of attention.

4.      Romania cannot count on clear support for its agenda in Moldova – not even for what Basescu calls the “minimal policy” of unification. The Unionists may be ascendant right now, but the opposition to “the reunion with the Romanian motherland” remains strong.[6] The support is largely pragmatic (i.e. EU membership and associated presumed benefits) rather than emotional and cultural, which makes it soft and volatile.

5. Within Romania itself, there is no real consensus on the irredentist objectives of the political elite. Ordinary Romanians are too preoccupied with the daily struggle of making ends meet in what is officially the poorest EU member-country (per capita GDP). Polls indicate that barely one-half of the population supports a union with Moldova and a third rejects it.[7] Among those supporting the union, it is worthy of note that a half would be willing to give up Transdnistria. The cost of the project is broadly suspected of exceeding (in relative terms, of course) FRG’s cost of integrating GDR. Anecdotal evidence also indicates a sense of cultural detachment from the trans-Prut Moldovans, who are perceived as less than diligent and generally “primitive.”

6. Romania’s aspiration to “regional leadership” – a theme that had inexplicably resonated in Kiev for years until last January – is entirely bogus, and it is the source of actual or potential friction with Warsaw and Budapest. “Leadership” presumes the qualities of legitimacy and cultural, political or economic power that underpin the leader’s willingly accepted benevolent authority. On no account can Romania aspire to such a lofty position. In the words of a Bucharest-based Western diplomat, “it needs to be led, rather than lead.”

7. Romania has ambiguous relations, at best, with all of her neighbors, and tense with two. (a) The new Fidesz government is Hungary takes an active interest in the status of Hungarian minorities in the neighboring countries, and it advocates autonomy for the Hungarians of Transylvania, which the authorities in Bucharest say they will not accept. (b) In eastern Serbia, the Romanian government is actively promoting the “awakening” of the Vlachs, traditionally well integrated, and the unprecedented establishment of parallel ecclesiastical structures of the Romanian Orthodox Church.

8. Romania has no military option a la Saakashvili, being within NATO and having no green light from any quarter for an act of reckless adventurism.[8] Far from giving it the muscle for assertiveness, EU and NATO membership create salutary constraints in the behavior of Bucharest and provide affected third parties (in this case Ukraine and Russia) with the means of exerting indirect influence, and – if needed – pressure.

Ukraine should assert its interests with five low-cost, low-risk policy moves:


  1. Ukrainian law does not recognize dual citizenship, but it should be augmented by the prospect of the loss of Ukrainian citizenship by permanent residents of Ukraine who accept the citizenship of another country. This would not affect the Ukrainians e.g. in Toronto who take the citizenship of Canada, but it would quite properly affect those living in Chernivtsi or Izmail who take the citizenship of Romania and thus implicitly accept the validity of its continuing claim to the pre-1940 Romania mare.

  2. Ukraine should intensify its relations with the new Hungarian government, with which it shares common interest in denying Romania any special or privileged position in the context of regional cooperation and Euro-integration. Budapest has already signaled its interest in a new chapter in its relations with both Ukraine and Moldova.[9]

  3. Ukraine should increase the awareness of Romania’s problematic positions and policies by indirectly supporting and promoting events, research and publications – primarily in Western Europe and North America – conducive to its views on regional stability.

  4. Ukraine should indicate to its West European interlocutors that it needs no third parties as its pleaders in the process of drawing closer to the EU. There will be no eastward expansion of the Union anyway; Romania nevertheless should be disabused of its pretensions to be Ukraine’s self-appointed chaperone in Brussels.

  5. Ukraine should proceed with the Bystroye project, and indicate that it would treat any attempt to dig a counter-canal upstream as an overtly hostile act.

The challenge Ukraine faces from Romania is not going to fade away because it is based on the cultural, strategic and geopolitical realities that are relatively constant. That challenge can and should be met more forcefully than before, and recognizing its existence would be the necessary first step. The source of the challenge is relatively weak and vulnerable. With its size, resources, and comparative advantages, Ukraine has nothing to fear in tackling it responsibly but firmly.




[1] Lucian Boia. Romania: Borderland of Europe. London: Reaktion Books, 2001, p. 308.

[2] <http://omg.md/Content.aspx?id=6807&lang=2>

[3] “Do Medvedev and Yanukovych plan to sign a ‘secret protocol’ on Transdniester?” http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/67633/print/

[4]“Sugary and incorporeal humanism is inappropriate in this situation,” Marshal Antonescu told his soldiers on July 8, 1941. “The Jews should be forced to leave Bessarabia and Bukovina, and Ukrainian people must leave the country too [emphasis added]. I don’t care if the world calls us barbarians. You can use machine-guns if necessary. Let me tell you, the law does not exist. So, let’s give up all the formalities and use this complete freedom.”

[5]It would be unthinkable for, say, Germany to start distributing its passports to the inhabitants of the lands that used to be known as Silesia, Pomerania, or East Prussia.

[6] A poll conducted by IRI in Moldova in November 2008 showed that 29% of the population would support a union with Romania, while 61% would reject it.

[7] In a survey conducted by the Social Studies Group (May 13-20, 2010), 80% of respondents said that Romania was heading in the wrong direction, while only 8.3 percent held the opposite view. Asked about the priority the Government should have, job creation came first (50.5 percent), followed by the fight against corruption (12.5%), pay and pension rises (18%), etc. Only 6 percent included “constitutional revision” among the priorities.

[8] Romania has negligible support within either the EU or NATO for courting Saakashvili, and Basescu’s advocacy of Georgia’s doomed NATO bid is unlikely to give a boost to his stock in the West.

[9]“The main objective of the conservative Hungarian government is the European Neighborhood Policy (ENP) in the East – which includes cooperation with Ukraine and Moldova – in order to separate Hungary’s situation from the issues in Southern Europe.” EurActiv.com, June 8, 2010.

Русский


ПРИТЯЗАНИЯ РУМЫНИИ НА ВОСТОК ОТ ПРУТА: ПРОБЛЕМА, ПЕРСПЕКТИВЫ, ОТВЕТ УКРАИНЫ

Срджа Трифкович

Представлено на  Круглом столе в Киеве 17 июня 2010 года

Украина продолжает сталкиваться с вызовами к ее безопасности со стороны ее юго-западного соседа Румынии. Эти вызовы являются отражением необыкновенной последовательности геополитических целей Румынии вне зависимости от характера режима в стране.  Они требуют тщательно выверенного ответа со стороны Киева.  Данный факт был затуманен утробной русофобией предыдущего правительства Украины, наносившей ущерб интересам обоих сторон. Сейчас, наконец, стало возможно посмотреть через призму реализма на те вызовы, с которыми Украина сталкивается на ее юго-западных границах, и рассмотреть конкретные контрмеры, которые будут соразмерны вызовам, практически реализуемы и эффективны.

ПАРАДИГМА – Понятие интересов и политики ими порождаемой, определяется идеологической основой, в которую они заложены. Как прежнее советское понятие “братской общности”, так и нынешнее понятие “европейской интеграции” возникли из нео-марксистского утопизма. Оба предполагают, что Человека можно изменить к лучшему, и, что устойчивый мир со стабильной системой с наднациональным контролем является достижимым порядком вещей.  Оба исходят из того, что способны сформировать международную систему в том виде, в котором они хотят ее видеть вместо того, чтобы иметь дело с той, которая есть.

Именно реализм, в отличие от обеих утопичных школ, ставит национальные интересы, определенные на основе прагматизма и количественной оценки, в основу международных отношений.  Им признаются реалии мира, в котором сильный зачастую прав, соперничество является нормой, а неизменные константы истории, культуры и геополитики перевешивают предлагаемые лозунги, исходящие из Москвы (до 1989 года) или из Брюсселя (сегодня).

С точки зрения реалиста очевидно, что культурные представления, национальные цели и государственные интересы Румынии в том виде, в котором они формулируются ее политической элитой со времен Берлинского Конгресса (за исключением двух десятилетий после 2-й Мировой войны), делают эту страну наиболее враждебным и потенциально опасным соседом Украины.

ВЫЗОВ – На данный момент интересы Украины затрагивают четыре основополагающих составляющих консенсуса в румынской элите:

1.      Румыны провозглашаются цивилизационным форпостом “Запада” в славяно-мадьярском море, и в 21-м веке они якобы остаются “последним бастионом (Европы) перед необъятным, непонятным и хаотичным пространством, оставшемся после распада Советского Союза”.[1]

2.      Молдаване на востоке от Прута говорят на румынском языке и являются румынами (даже тогда, когда они сами не признают этого факта); следовательно, их необходимо инкорпорировать в Румынию на основе права самоопределения.

3.      Не только Республика Молдова, но также и украинские территории на юге и севере (Буковина), присоединенные СССР в 1940 году, должны быть “возвращены” Румынии на основании ее юридических прав,  с устранением последствий Пакта Молотова-Риббентропа. Так в январе 2010 г. Президент Траян Бэсеску заявил в Кишеневе о том, что он не подпишет Договор о границе с Молдовой: “Я никогда не подпишу то, что подписал Гитлер со Сталиным. Я никогда не признаю, что граница Румынии проходит по реке Прут. Можно обсуждать договор, соглашение о пограничном режиме, ни в коем случае я не могу обсуждать соглашение, на основании которого я признаю, что граница проходит вот отсюда туда”.[2]

 

4.      В любом случае Бухарест имеет законное право на территории Великой Румынии до 1940 года на основании его исторических прав. Так в мае 2010 года Президент Бэсеску заявил: “Если Киев имеет притязания в отношении возврата Приднестровья Украине, то представителям власти там не стоит забывать о возврате Кишиневу Южной Бессарабии и Северной Буковины, территорий, которые бывшая Украинская ССР получила после Второй Мировой Войны”.[3]

 

ИСТОРЧЕСКОЕ НАСЛЕДСТВО – До 1878 года дунайские княжества Валахия и Молдавия (объединившиеся в 1859 году) рассматривали Россию в качестве основного источника внешней поддержки для освобождения от Османов. Объединенное Княжество приняло участие в осаде Плевны, но их надежды на расширение вдоль побережья Черного моря скоро были разбиты.  Россия вернула себе Бессарабию (потерянную после Крымской войны) и отдала южную Добружу своему тогдашнему фавориту Болгарии. Влияние на политический класс вновь созданного румынского государства (“не заслуживающего государственности”, словами Бисмарка) не заставило себя ждать и было однозначным:

·         Национально-романтический миф начала 19-го века о румынах как языковых и культурных наследниках Рима трансформировался в националистическую идеологию о Румынии как форпосте западной цивилизации среди очевидно более низкоразвитого океана славян и мадьяр.

·         Стремление к воссоединению Бессарабии и обида на Россию перевесила горечь обиды на мадьяр за обращение с румынским меньшинством в Трансильвании, в результате чего в течение трех десятилетий, предшествовавших Первой Мировой Войне, Румыния сблизилась с Союзом Центральных держав.

Таким образом, свежеиспеченный румынский национализм, все еще слабый и неуверенный, стоял на двух опорах, и эта формула практически не изменилась за почти полтора века:

·         Дерзкие территориальные притязания, в основном направленные на восток, и

·         Антагонизм по отношению к “Другим”, направленный против Будапешта и Санкт-Петербурга.

Коллапс Австро-Венгерской империи и Российской империи сделал возможным создание тем или иным образом Великой Румынии (1918-1940 гг.).  Однако к востоку от Прута Бухарест оказался в особенности неадекватен решению задачи построения нации. Бессарабия оставалась неинтегрированной социально, недоразвитой экономически и недовольной политически – большая часть ее говорившего на молдавском языке большинства не желала принять “румынскую” идентичность.

Катастрофы 1940 года (потеря без единого выстрела Трансильвании в пользу Хорти, южной Добружи в пользу Бориса и Бессарабии в пользу Сталина) должны были быть компенсированы подарком Гитлера в качестве награды за участие Румынии в операции “Барбаросса” в виде Буковины и до безумия расширенного до самого Буга “Приднестровья”, которое охватывало пятую часть Украины. Сразу же начались этнические чистки, которые оправдывались открыто расистским отношением Румынии, рассматривавшей евреев и славян как в одинаковой степени людей низшего сорта.[4] Однако в августе 1944 года произошла быстрая смена союзников, что позволило Румынии избежать ситуации, когда бы пришлось бы открыто разбираться с демонами недавнего прошлого. Они с нами и по сей день.

ЧЕМ БОЛЬШЕ ПЕРЕМЕН, ТЕМ БОЛЬШЕ ВСЕ ОСТАЕТСЯ ПО-СТАРОМУ – При коммунизме состав румынского политического класса претерпел радикальные изменения. Однако его стержневой консенсус и националистическая повестка дня не изменились. В 1991 году Румыния поспешила первой признать независимую Республику Молдова.  Правительство Иона Илиеску, нео-коммунистического приемника Николаэ Чаушеску, рассматривало ее независимость как шаг к воссоединению с Румынией. Оно приветствовало данное событие воодушевленным воззванием, под которым вполне мог бы подписаться Маршал Антонеску:

“Провозглашение независимого румынского государства на территориях, присоединенных силой после секретных договоренностей Пакта Молотова-Риббентропа, является решительным шагом на пути мирного устранения печальных последствий этого пакта, направленных против прав и интересов румынского народа”.

Во время приднестровского конфликта Румыния направила контингент добровольцев и военных советников воевать вместе с молдавскими войсками и поставляла им оружие. Однако когда в Молдове решили пересмотреть позицию относительно союза, из Бухареста последовала резкая реакция. 14 апреля 1994 года румынский парламент принял декларацию с протестом против решения молдавского парламента о вхождении в СНГ. В протесте содержалась отчаянная смесь националистических призывов, основанная на этнолингвистических, исторических и “цивилизационных” доводах конца 19-го века:

“Голосованием Парламента в Кишиневе, к сожалению, подтверждается преступный пакт [Молотова-Риббентропа] и безответственно перечеркивается право румынской нации жить едино в пределах ее исторического и духовного пространства. [...] В силу геополитического положения, культуры, истории и традиций естественное место для наших братьев за Прутом несомненно быть вместе с нами, в великой семье европейских народов,  и ни в коем случае не в евразийской структуре.” [выделение добавлено][5]

 

Шестнадцать лет спустя в мае 2010 года Президент Траян Бэсеску использовал те же исходные позиции в своей агрессивной реакции на неподтвержденные утверждения о том, что президенты Медведев и Янукович достигли секретной договоренности о будущем Молдовы и Приднестровья:

“Москва, а теперь и Киев пытаются создать на территории, которая после 2-й Мировой войны должна была быть возвращена Румынии, псевдо-федерацию трех политико-юридических псевдо-образований. Но мы сделаем все для того, чтобы противостоять российско-украинскому плану по отторжению Бессарабии”. [6]

 

Удивительно, что глава государства посчитал необходимым отреагировать на утверждение, которое являлось неподтвержденным и недоказанным; еще большего внимания заслуживают те воинственные выражения, к которым он решил прибегнуть. Но, по крайней мере, он последователен и открыт: еще в январе 2006 года Бэсеску заявлял, что “минимальная политика Румынии предусматривает объединение румынской нации, которое должно произойти в рамках ЕС”. Следует отметить фразу  минимальная политика, которая предполагает существование максимальной политики, предположительно выходящей далеко за рамки простого объединения с Молдовой. Реальность проекта, очевидно, подтверждается решением о предоставлении румынского гражданства всем жителям территорий, входивших до 1940 года в Большую Румынию и их потомкам до третьего поколения,  включая жителей Буковины (Черновцы) и Южной Бессарабии (Буджак).[7]

 

УКРАИНСКИЙ ОТВЕТ –  Политика и заявленные позиции Бухареста представляют собой открытый вызов Украине как государству и угрозу ее базовым интересам. Ответ на этот вызов до сих пор был нечетко сформулирован и нерешителен. С точки зрения реалистов его формулировка должна быть приоритетом для тех, кто принимает решения в Киеве.

Для начала Украине необходимо преодолеть предрасположенность предыдущего правительства следовать курсом на евро-интеграцию, которая препятствовала утверждению ее интересов рациональным, ясным и недвусмысленным образом. Нежелание Украины делать это на протяжении целого ряда лет было воспринято в Бухаресте как то, что он может продолжать вести двойственную политику, преследуя ревизионистко-националистические цели с одной стороны, и одновременно претворяясь особым другом и сторонником Украины в ЕС. С такими “друзьями” как Бэсеску враги Украине не нужны.

СЛАБОСТИ РУМЫНИИ: Ответ Киева на данный вызов должен учитывать фундаментальные слабости позиции Румынии, как внутренние, так и внешние:

1.      Румыния не имеет карт-бланша из Брюсселя или из какой-либо другой крупной западноевропейской столицы на свою ревизионистко-ирредентистскую политику.  На самом деле ее статус в ЕС, и без того низкий, в еще большей степени пострадал в результате финансового кризиса в Греции.  Основные европейские страны более чем когда-либо выражают раздражение своими бедными родственниками по периферии Союза. У них нет времени на особые просьбы и их вовсе не интересует, какой именно флаг развевается над Кишиневом или Тирасполем.  Они не замедлят выразить отсутствие поддержки планам Румынии, если им будет предложено заявить о своих предпочтениях. Причина, по которой Румыния могла делать вид, что пользуется поддержкой “Европы” в своих притязаниях, состояла в нежелании Украины поставить этот вопрос и проверить данное утверждение на прочность.

2.      Румыния также не пользуется поддержкой в отношении своих ревизионистко-ирредентистких планов со стороны администрации Обамы. Можно предположить, что Бухарест получает в частном порядке поддержку от различных неоконсервативных “аналитиков”, которые преследуют русофобскую повестку дня под лозунгом “НАТО навсегда”, но они не представляют никого, кроме себя.  Они могут делать вид, что имеют связи и влияние в официальных кругах и их румынские друзья могут не избежать искушения поверить в это.  Украина может и должна разоблачить их блеф с учетом высоких ставок Януковича в Вашингтоне после его визита прошлой весной.

3.      Румыния более не может рассчитывать на враждебность оранжевых по отношению к России, как удобный для нее внешний приоритет Украины. Наоборот, сейчас Украина имеет возможность обсуждать и координировать свою политику с Москвой, поскольку их интересы в регионе “объективно” идентичны.  Это особенно значимо с учетом развивающихся особых отношений между Россией и Германией, что ясно продемонстрировало открытие трубопровода “Северный поток”: полная индифферентность Европы к новому разжиганию региональной напряженности усиливается способностью Москвы оказывать влияние в Берлине по конкретным вопросам, которые она считает заслуживающими внимания.

4.      Румыния не может рассчитывать на однозначную поддержку ее курса в Молдове, даже в отношении того, что Бэсеску называет “минимальной политикой” объединения.  “Юнионисты” возможно сейчас на подъеме, но оппозиция “воссоединению с румынской родиной” остается существенной.[8]Поддержка в основном носит прагматический (т.е. членство в ЕС и связанные с этим предполагаемые выгоды), чем эмоциональный и культурный характер, что делает ее непрочной и неустойчивой.

5.  В самой Румынии отсутствует реальный консенсус в отношении объединительных целей, выдвигаемых политической элитой. Обычные румыны слишком заняты своей повседневной борьбой за существование в стране, которая официально признана самой бедной в ЕС (по ВВП на душу населения).  Согласно опросам около половины населения поддерживает объединение с Молдовой, а одна треть выступает против него.[9]

 

     Стоит отметить, что среди тех, кто поддерживает объединение, половина готова отказаться от Приднестровья. Считается, что стоимость проекта превысит (конечно, в относительном выражении) стоимость интеграции ГДР для ФРГ. Существует также анекдотичные свидетельства культурной отстраненности от молдаван за Прутом, которые воспринимаются как менее трудолюбивые и в целом “примитивные”.

6.  Притязания Румынии на “региональное лидерство” - тема, которая необъяснимым образом также звучала в Киеве в течение нескольких лет вплоть до января этого года, являются полностью надуманными, а также служат источником реальных и потенциальных трений с Варшавой и Будапештом. “Лидерство” предполагает наличие таких качеств как законность, а также культурное, политическое и экономическое влияние, которые служат фундаментом для позиции доброжелательной силы, добровольно принимаемой лидером. Ни по какой из позиций Румыния не может претендовать на столь высокое положение.  Говоря словами работающего в Бухаресте западного дипломата: “ей необходимо не вести, а быть ведомой”.

7.   У Румынии в лучшем случае неоднозначные отношения со всеми ее соседями и напряженные с двумя из них. (a) Новое правительство партии Фидес в Венгрии активно интересуется статусом венгерских меньшинств в соседних государствах и выступает за автономию венгров Трансильвании, на которую власти в Бухаресте, по их собственным словам, не согласятся. (б) В восточной Сербии румынские власти активно способствуют “пробуждению” традиционно довольно сплоченных валахов и беспрецедентному созданию параллельных церковных структур  Румынской Православной Церкви.

8.   У Румынии, которая находится в НАТО и не имеет зеленого света от кого-либо на безрассудный авантюризм, отсутствует военный вариант аля Саакашвили.[10]

 

     Скорее лишая ее возможности использования силы для реализации своих притязаний, членство в ЕС и НАТО устанавливает спасительные ограничители на поведение Бухареста и предоставляет заинтересованным третьим сторонам (в данном случае Украине и России) средства для оказания непрямого влияния и, при необходимости, давления.

Украине следует отстаивать свои интересы посредством пяти недорогих и малорискованных политических мер: 


  1. Украинское законодательство не признает двойное гражданство, но в него следует дополнительно внести положение об угрозе утраты украинского гражданства постоянными жителями Украины в случае принятия гражданства другой страны. Это не затронет украинцев, например, в Торонто, которые принимают канадское гражданство, но должным образом затронет тех, кто проживает в Черновцах или Измаиле и принимает гражданство Румынии, тем самым косвенно подтверждая обоснованность сохраняющихся претензий на территории Великой Румынии до1940 года.

  2. Украине следует упрочнить свои отношения с новым правительством Венгрии, с которым у нее имеются общность интересов в том, чтобы лишить Румынию какого-либо особого или привилегированного положения в контексте региональной кооперации и евро-интеграции. Будапешт уже подал сигналы о своей заинтересованности в открытии новой главы в отношениях, как с Украиной, так и с Молдовой.[11]

  3. Украине необходимо способствовать осознанию проблемности позиций и политики Румынии путем непрямой поддержки и содействия проведению мероприятий, аналитических исследований и размещению публикаций (в основном в Западной Европе и Северной Америке), которые соответствуют ее взглядам на региональную стабильность.

  4. Украина должна указать своим западноевропейским собеседникам, что она не нуждается в каких-либо третьих сторонах в качестве помощников в процессе сближения с ЕС.  Расширения Союза на восток не будет в любом случае, но Румынию тем не менее следует лишить претензий на то, чтобы выступать самоназначенным поводырем Украины в Брюсселе.

  5. Украине следует приступить к реализации проекта “Канал по Быстрому” и указать, что она будет рассматривать любую попытку прорыть отводной канал выше по течению как открыто враждебный акт.

Вызов, с которым Украина сталкивается со стороны Румынии, не исчезнет, поскольку он основан на культурных, стратегических и геополитических реалиях, являющихся относительно постоянными.  Этому вызову можно и нужно найти более убедительный чем в прошлом ответ, и признание факта его существования будет являться необходимым первым шагом. Источник вызова относительно слаб и уязвим. Со своими размерами, ресурсами и сравнительными преимуществами Украине нечего опасаться, если решать эту проблему ответственно, но твердо.




[1] Лучиан Бойя. “Румыния: Граница Европы”. Лондон: издательство Reaktion Books, 2001 г., стр. 308.


[2] “Заявления Президента Бэсеску не способствуют улучшению добрососедских отношений – Брагис” <http://omg.md/Content.aspx?id=6807&lang=2>


[3] “Do Medvedev and Yanukovych plan to sign a ‘secret protocol’ on Transdniester?” http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/67633/print/


[4] “Слащавый эфемерный гуманизм неприемлем в данной ситуации”. - говорил Маршал Антонеску своим солдатам 8 июля 1941 года. “Евреев нужно заставить покинуть Бессарабию и Буковину, и украинцы также должны покинуть страну [выделение добавлено]. Мне неважно, что мир назовет нас варварами. Вы можете использовать пулеметы, если это необходимо. Я скажу вам, что закон не существует. Так давайте отбросим все формальности и воспользуемся этой полной свободой”.


[5] http://studint.ong.ro/moldovar.htm


[6] “Further amputation of Bessarabia by Russia and Ukraine in the making?” by Paul Goble http://politicom.moldova.org/language-eng.html


[7] Для Германии, скажем, было бы немыслимо начать раздавать свои паспорта жителям земель, которые ранее были известны как Силезия, Померания или Восточная Пруссия.


[8] Опрос, проведенный IRI в Молдове в ноябре 2008 года, показал, что 29% населения поддержали бы союз с Румынией, а 61% отвергли бы его.


[9] В опросе, проведенном Группой Социальных Исследований (13-20 мая 2010 года) 80% респондентов сказали, что Румыния движется в неверном направлении и лишь 8.3 процента имели обратное мнение. В ответах на вопрос о приоритетах Правительства первое место заняло создание рабочих мест (50.5 процентов), после которого шли борьба с коррупцией (12.5%), повышений зарплат и пенсий (18%) и т.п. Лишь 6 процентов указали в числе приоритетов “пересмотр конституции”.


[10] Румыния пользуется ничтожно малой поддержкой, как в ЕС, так и в НАТО, в обхаживании Саакашвили и маловероятно, что поддержка со стороны Бэсеску обреченной заявки Грузии на вступление в НАТО повысит его ставки на Западе.


[11] “Основной целью консервативного правительства Венгрии является Европейская Политика Соседства (ЕПС) на Востоке, которая включает сотрудничество с Украиной и Молдавией для того, что отделить ситуацию в Венгрии от проблем Южной Европы”. EurActiv.com, 8 июня 2010 года.

Українська


ЗАЗІХАННЯ РУМУНІЇ НА СХІД ВІД ПРУТУ: ПРОБЛЕМА, ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВІДПОВІДЬ УКРАЇНИ

Срджа Тріфкович

 

Представлено на Круглому столi АІУ у Києві 17 червня 2010 р.

Україна постійно стикається з викликами, що загрожують її безпеці, зі сторони південно-західного сусіда - Румунії. Ці виклики відображають неймовірну послідовність румунських геополітичних цілей незалежно від особливостей внутрішнього режиму. Від Києва вони вимагають ретельно зваженої відповіді. Цей факт замилювався примітивною русофобією попередньої влади України, що зіграло на шкоду інтересам обох сторін. Тепер, нарешті, стало можливим подивитися на проблеми України на південно-західному кордоні через призму реалізму і розглянути конкретні зустрічні заходи, які були б адекватними до проблеми, а також реалістичними і доцільними. 

ПАРАДИГМА – Поняття інтересів і політики, породжуваної ними, визначаються ідеологічною основою, в яку вони закладені. Як старе радянське поняття «братського суспільства», так і нове «європейської інтеграції», - обидва походять з нео-марксистського утопізму. Обидва стверджують, що Людину можна змінити на краще, і що стійкий мир у стабільній системі з наднаціональним контролем є досяжним порядком речей. Обидва вірять у свою здатність сформувати міжнародну систему в тому вигляді, в якому вони бажають її бачити, радше ніж працювати з такою, якою вона є.  

А реалізм, на відміну від обох утопічних шкіл, в основу міжнародних відносин ставить прагматично і кількісно визначені національні інтереси. Він приймає реалії світу, в якому позиція сили часто є правильною, конкуренція нормою, а незмінні константи історії, культури і геополітики переважають над пропонованими лозунгами, які могли лунати з Москви (до 1989 р.) чи з Брюсселя (сьогодні).  

З точки зору реалізму очевидно, що культурні уявлення, національні цілі та державні інтереси Румунії, проголошувані політичною елітою з часів Берлінського Конгресу (за винятком двох десятиліть після Другої світової війни), роблять цю країну найбільш ворожим і потенційно небезпечним сусідом України.

ВИКЛИК – В даний час пряме відношення до України мають чотири основні складові консенсусу в румунській еліті:

1.      Румуни проголошуються цивілізаційним форпостом «Заходу» на слов’яно-угорських теренах, і в 21-ому ст. вони нібито залишаються «останнім бастіоном Європи перед величезною, незрозумілою і неспокійною територією, що залишилась після розпаду Радянського Союзу»[1]

2.      Молдавани на схід від Пруту говорять румунською мовою і є румунами (навіть якщо вони не визнають цього); тому вони повинні приєднатись до Румунії на підставі свого права на самовизначення.

3.      Не лише Республіка Молдова, але й українські території на південь і північ від неї (Буковина), приєднані до УРСР у 1940 р., повинні бути «повернуті» Румунії на підставі її законних прав з відміною результатів Пакту Молотова-Ріббентропа. У січні Президент Траян Бесеску заявив в Кишиневі, що він не підпише договір про кордон з Молдовою: «Я ніколи не підпишу те, що підписали Гітлер зі Сталіним. Я ніколи не визнаю, що кордон Румунії проходить по ріці Прут. Можна обговорювати угоду, договір про прикордонний режим, але в жодному разі я не буду вести переговори про договір, на основі якого я би мав підтвердити, що кордон проходить від сюди до сюди»[2]

4.      У будь-якому разі Бухарест має законний титул на території, що належали до Великої Румунії до 1940 р. на підставі її історичних прав. У травні 2010 р. Президент Бесеску заявив: «Якщо Київ має претензії стосовно повернення Придністров’я Україні, то її представникам влади не слід забувати про повернення Кишиневу Південної Бессарабії і Північної Буковини, територій, які колишня Українська РСР отримала після Другої світової війни».[3]

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА – До 1878 р. дунайські князівства Волощина і Молдавія (які об’єдналися у 1859 р.) розглядали Росію як основне джерело зовнішньої підтримки у звільненні від Османів. Об’єднані князівства взяли участь в облозі Плевни, але їх надії на розширення території вздовж Чорного моря були скоро розсіяні. Росія повернула собі Бессарабію (втрачену після Кримської війни) і віддала південну Добруджу своєму тодішньому фавориту Болгарії. Вплив на політичний клас новоствореної румунської держави («яка не заслуговувала на державність», за словами Бісмарка) був миттєвим і однозначним:

·         Національно-романтичний міф початку 19-ого ст. про румунів як мовних і культурних нащадків Риму переріс в національну ідеологію про Румунію як форпоста західної цивілізації на просторах меншовартих слов’ян і угорців. 

·         Іредентистські зазіхання на Бессарабію і неприязнь до Росії переважили над образою на угорців за ставлення до румунської меншини в Трансільванії, в результаті чого на три десятиліття перед Першою світовою війною Румунія зблизилась з Блоком Центральних держав.

Так новоявлений румунський націоналізм, все ще слабкий і невпевнений, стояв на двох основах і залишився практично незмінним протягом майже півтора століття:

·         Зухвалі територіальні зазіхання, здебільшого спрямовані на схід; та

·         Антагонізм до «Інших», спрямований проти Будапешта і Санкт-Петербурга.

Розпад Австро-Угорщини та імперської Росії так чи інакше сприяв створенню Великої Румунії (1918-1940 рр.). Однак на схід від Пруту Бухарест виявився особливо неадекватним із завданням державотворення. Бессарабія залишалася соціально не інтегрованою, економічно нерозвиненою, політично незадоволеною; більшість її більшої частини громадян, які говорили молдавською мовою, не хотіли мати «румунську» ідентичність. 

Катастрофи 1940 р. (втрата без єдиного пострілу північної Трансільванії на корить Хорті, південної Добруджі - Бориса і Бессарабії - Сталіна) мали компенсуватись подарунком Гітлера як винагородою за участь Румунії в плані «Барбаросса» у вигляді Буковини і шалено розрослого аж до Бугу «Придністров’я», яке займало п’яту частину України. Відразу почалися етнічні чистки, які базувалися на відкритому расистському ставленні Румунії до євреїв і слов’ян, як до однаковою мірою людей нижчого сорту.[4] Однак у серпні 1944 р. відбулась поспішна зміна союзників, що дозволило Румунії уникнути ситуації, коли б довелось відкрито розбиратись з демонами недавнього минулого. Вони з нами й до сьогодні. 

ЧИМ БІЛЬШЕ ЗМІН, ТИМ БІЛЬШЕ ВСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПО-СТАРОМУ – При комунізмі відбулася радикальна зміна у складі політичного класу Румунії. Однак його основоположний консенсус і націоналістична спрямованість змін не зазнали. У 1991 р. Румунія поспішила першою визнати нову незалежну державу Республіку Молдова. Уряд Йона Ілінеску, нео-комуністичного послідовника Ніколае Чаушеску, розглядав її незалежність як крок до возз’єднання з Румунією. Він вітав цю подію жвавою заявою, під якою міг би підписатися сам маршал Антонеску:

«Проголошення незалежної румунської держави на територіях, приєднаних силою в результаті таємних змов Пакту Молотова-Ріббентропа, є рішучим кроком до мирної ліквідації негативних наслідків цього пакту, спрямованого проти прав та інтересів румунського народу». 

Під час Придністровського конфлікту Румунія направила контингент добровольців і військових радників для боротьби на стороні молдовських військ, а також постачала їм зброю. Проте коли Молдова вирішила переглянути позицію відносно союзу, Бухарест відреагував різко. 14 квітня 1994 р. румунський парламент прийняв декларацію протесту проти рішення молдовського парламенту приєднатися до СНД. Протест складався із зухвалої суміші націоналістичних вимог, базованих на етнолінгвістичних, історичних і «цивілізаційних» аргументах кінця 19-ого ст.:

«Голосування парламенту у Кишиневі, на жаль, підтверджує злочинний пакт [Молотова-Ріббентропа] і безвідповідально заперечує право румунської нації жити в рамках цілісності її історичного і духовного простору. [...] За географічним розташуванням, культурою, історією і традиціями природнім місцем для наших братів по той бік Пруту, безсумнівно, це бути з нами, у великій сім’ї європейських держав і в жодному разі не в євразійській структурі». [виділення автора][5]

Шістнадцять років потому, у травні 2010 р., Президент Траян Бесеску використовує ті ж позиції у своїй агресивній реакції на непідтверджену заяву про те, що Президенти Медвєдєв і Янукович уклали таємну домовленість щодо майбутнього Молдови і Придністров’я:

«Москва, а тепер і Київ намагаються створити на території, яка в кінці Другої світової війни повинна була бути повернена Румунії, псевдо-федерацію трьох політико-юридичних псевдо-суб’єктів. Але ми зробимо все можливе, щоб перешкодити втіленню російсько-українському плану відокремлення Бессарабії».[6]

Це неймовірно, що голова держави вважає за необхідність реагувати на заяву, яка ані підтверджена, ані доведена; і ще більш дивовижно, що він вживає при цьому такі войовничі висловлювання. Але принаймні його позиція відкрита і послідовна: вже в січні 2006 р. Бесеску заявив, що «політичною програмою-мінімум для Румунії є здійснення в рамках ЄС об’єднання румунської нації». Зверніть увагу на фразу політична програма-мінімум, яка передбачає існування політичної програми-максимум, яка, очевидно, виходить далеко за межі простого об’єднання з Молдовою. Реальність програми, очевидно, підтверджується рішенням надати румунське громадянство усім мешканцям територій, які належали до Великої Румунії до 1940 р., а також їх нащадкам аж до третього покоління - включаючи мешканців Буковини (Чернівці) та південної Бессарабії (Буджак).[7]

ВІДПОВІДЬ УКРАЇНИ – Політика і заявлені позиції Бухареста є відкритим викликом Україні як державі і загрозою її ключовим інтересам. Поки що реакція на цей виклик була стриманою і нерішучою. Її формулювання в термінах реалій повинно стати пріоритетом для керівництва у Києві. 

Для початку Україні слід подолати захоплення попереднього уряду дискусіями про євроінтеграцію, які не давали їй раціонально, чітко і недвозначно виразити свої інтереси. Багаторічне зволікання України дало можливість Бухаресту розраховувати на те, що йому зійде з рук подвійна політика втілення ревізіоністсько-націоналістичної програми з одного боку і водночас вдавання з себе особливого друга і прихильника України в ЄС. З такими «друзями» як Бесеску Україні вороги не потрібні.   

СЛАБКІ СТОРОНИ РУМУНІЇ: У своїй відповіді на виклик Київ повинен врахувати слабкі сторони Румунії, як внутрішні, так і зовнішні:

1.      Румунія не отримала карт-бланш від Брюсселя чи будь-якої іншої великої західноєвропейської столиці на свою ревізіоністсько-іредентистську політику . Її і без того низький статус в ЄС насправді був ще більше підірваний грецькою фінансовою кризою. Основні європейські країни як ніколи висловлюють роздратування своїми бідними родичами вздовж кордонів Союзу. У них немає часу на особливі благання, і їх не надто турбує, який прапор розвивається над Кишиневом чи Тирасполем. Якщо спитати про їхні переваги, вони не будуть довго думати, щоб сказати про відсутність підтримки замислів Румунії. Причиною того, що Румунія могла вдавати, ніби «Європа» підтримує її прагнення, є зволікання України наполягти на вирішенні цього питання і випробувати це твердження на міцність. 

2.      Румунія не має підтримки своїх ревізіоністсько-іредентистських планів і від адміністрації Обами. Можна допустити, що Бухарест отримує певну пітримку своїх амбіцій від різноманітних неоконсервативних «аналітиків», які все ще переслідують русофобську політику під лозунгом «НАТО навіки», однак вони не представляють нікого іншого, крім себе. Вони можуть видавати, ніби мають офіційні зв’язки і засоби впливу, а їх румунські друзі можуть спокуситися повірити в це. Україна може і повинна викрити цей блеф, отримавши від Вашингтона високий запас довіри до Януковича після його останнього візиту весною цього року. 

3.      Румунія більше не може розраховувати на ворожість «помаранчевих» до Росії як зручний для неї зовнішній пріоритет України. Навпаки, Україна тепер може обговорювати і координувати свою політику з Москвою, оскільки їх інтереси в регіоні «об’єктивно» ідентичні. Це особливо вагомо у світлі розвитку особливих відносин між Росією і Німеччиною, проявом яких став початок будівництва газопроводу «Північний потік»: повна байдужість Європи до розпалювання регіональних конфліктів підсилюється здатністю Москви впливати на Берлін по окремих питаннях, які вона вважає вартими уваги.  

4.      Румунія не може розраховувати на однозначну підтримку своєї політики і від Молдови - навіть того, що Бесеску називає, її «програмою-мінімум» щодо об’єднання. Можливо, зараз «Юніоністи» на підйомі, але опозиція «возз’єднанню з румунською батьківщиною» залишається сильною.[8] Підтримка має здебільшого прагматичний характер (тобто членство в ЄС і пов’язані з ним переваги), радше ніж емоційний чи культурний, що робить її слабкою і непостійною.   

5. В самій Румунії немає реального консенсусу стосовно іредентистських цілей політичної еліти. Рядові румунці надто заклопотані щоденними турботами, як звести кінці з кінцями в країні, яка офіційно вважається найбіднішим членом ЄС (за показником ВВП на душу населення). Опитування громадської думки свідчать про те, що ледве половина населення підтримує об’єднання з Молдовою, а третина виступає проти.[9]Слід зазначити, що серед прихильників союзу половина готова відмовитись від Придністров’я. За загальними припущеннями, вартість проекту перевищить (у відносних вимірах, звичайно) вартість інтеграції НДР для ФРН. Також існує думка про культурну відірваність молдаван по той бік Пруту; вони сприймаються не особливо працьовитими і загалом «примітивними».

6. Зазіхання Румунії на «регіональне лідерство», - тема, яка незрозумілим чином резонувала в Києві протягом декількох років до січня цього року, - є абсолютно надуманим і може бути джерелом реальних або потенційних чвар з Варшавою та Будапештом. «Лідерство» передбачає наявність таких якостей як законність, а також культурна, політична та економічна могутність, які служить основою для добровільно взятої на себе позиції доброзичливої сили. Румунія аж ніяк не може претендувати на таке високе становище. Як висловився західний дипломат, який працює в Бухаресті, «її потрібно вести, радше ніж вона може когось вести».  

7. Румунія має в кращому випадку неоднозначні відносини з усіма своїми сусідами і напружені з двома. (а) Новий уряд партії Фідес в Угорщині проявляє активний інтерес до статусу угорських меншин у сусідніх країнах і виступає за автономію угорців Трансільванії, яка є неприйнятною для лідерів у Бухаресті. (b) У східній Сербії румунський уряд активно сприяє «пробудженню» традиційно добре об’єднаних валахів і безпрецедентному утворенню паралельних духовних структур Румунської Православної церкви.  

8. Румунія не може піти військовим варіантом аля Саакашвілі, оскільки входить до НАТО і не має зеленого світла звідусіль на витівки безпечного авантюризму.[10]Радше позбавляючи її можливості використання сили для втілення своїх зазіхань, членство в ЄС і НАТО встановлює корисні обмеження на поведінку Бухареста і надає відповідним третім особам (у даному випадку Україні і Росії) засоби непрямого впливу і, якщо потрібно, тиску.

Україні слід відстоювати свої права п’ятьма недорогими і мало ризикованими політичними заходами:


  1. Українське законодавство не визнає подвійного громадянства, але його необхідно доповнити положенням про загрозу втрати українського громадянства постійними мешканцями України у разі набуття громадянства іншої країни. Це не зачепить українців, наприклад, в Торонто, які приймають громадянство Канади, але добре зачепить мешканців Чернівців чи Ізмаїлу, які отримують громадянство Румунії і таким чином опосередковано приймають обґрунтованість її тривалих претензій на території Великої Румунії до 1940 р.

  2. Україні слід зміцнити свої відносини з новим урядом Угорщини, з яким вона має спільні інтереси в тому, щоб не дати Румунії особливого або привілейованого становища в контексті регіональної співпраці та євроінтеграції. Будапешт вже повідомив про свій інтерес у відкритті нового розділу у своїх відносинах з Україною і Молдовою.[11]

  3. Україні слід покращувати обізнаність про проблемність поглядів і політики Румунії, опосередковано підтримуючи проведення заходів, досліджень і розміщення публікацій, здебільшого у Західній Європі та Північній Америці, які б відповідали її поглядам на регіональну стабільність.

  4. Україна повинна повідомити своїм західноєвропейським співрозмовникам, що їй не потрібні треті сторони-адвокати в процесі зближення з ЄС. Розширення Союзу на схід не буде у будь-якому разі, але тим не менше Румунію потрібно позбавити ілюзій, що вона може претендувати на роль самопризначеного поводиря України в Брюсселі. 

  5. Україні слід приступити до реалізації проекту «Канал Бистре» , а також дати зрозуміти, що вона буде розглядати будь-яку спробу прокопати відвідний канал вище по течії як відкрито ворожий крок.

Виклик Румунії, який постав перед Україною, не зникне, бо в своїй основі він має відносно незмінні культурні, стратегічні та геополітичні реалії. Цей виклик можна і потрібно зустріти більш дієво, ніж раніше, і визнання його існування могло б бути першим необхідним кроком. Джерело походження виклику відносно слабке і вразливе. Зі своїми розмірами, ресурсами та порівняними перевагами Україні немає чого боятися, якщо вирішувати цю проблему відповідально, але твердо. 




[1] Лучан Бойя. Румунія: Погранична смуга Європи. Лондон: Reaktion Books, 2001, ст. 308.


[2]«Заяви Президента Бесеску не сприяють покращенню добросусідських відносин – Брагіс» <http://omg.md/Content.aspx?id=6807&lang=2>


[3] «Медвєдєв і Янукович планують підписати «таємний протокол» стосовно Придністров’я?» <http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/67633/print/ >


[4]«Приторний ефірний гуманізм тут недоречний,» - сказав своїм солдатам маршал Антонеску 8 липня 1941 р. - «Євреїв треба заставити залишити Бессарабію і Буковину, і українці повинні покинути країну також [виділення автора]. Мені все одно, якщо світ називатиме нас варварами. Можете стріляти, якщо потрібно. Повірте мені, закону не існує. То ж кидайте формальності і скористайтеся цією повною свободою». 


[5] http://studint.ong.ro/moldovar.htm


[6] «Подальше відокремлення Бессарабії Росією та Україною в процесі?» Пол Гобл http://politicom.moldova.org/language-eng.html


[7] Це було б неприпустимо для, скажімо, Німеччини почати роздавати свої паспорти мешканцям земель, які колись були відомі як Сілезія, Померанія чи Східна Пруссія.


[8] Результати опитування, проведеного у Молдові в листопаді 2008 р. IRI, показали, що 29% населення підтримали б союз з Румунією, а 61% виступили б проти.  


[9] В рамках опитування, проведеного Social Studies Group (13-20 травня 2010 р.) 80% респондентів висловилися, що Румунія рухається в неправильному напрямку, і лише 8,3% мали протилежну думку. Щодо питання про пріоритети уряду, 50% відповіли, що пріоритетом має бути створення робочих місць, 12,5% - боротьба з корупцією, 18% - підвищення заробітної плати і пенсій тощо. Лише 6% серед пріоритетів назвали «перегляд конституції».


[10] Румунія має мізерну підтримку як в ЄС, так і в НАТО в домаганні прихильності Саакашвілі, і малоймовірно, що підтримка з боку Бесеску приреченої заявки Грузії на членство в НАТО покращить його шанси на Заході. 


[11] «Щоб відокремити ситуацію Угорщини від проблем в південній Європі, основною ціллю консервативного угорського уряду є втілення Європейської політики сусідства на сході, яка включає співпрацю з Україною та Молдовою». EurActiv.com, 8 червня 2010 р.