The Trouble Along the Edge of the Balkans

By Srdja Trifkovic
Friday, 18 Feb 2011

Printer-friendly versionSend to friend


On February 7 Senator Richard Lugar of Indiana, the highest-ranking Republican on the Foreign Relations Committee of the Democratic-controlled U.S. Senate, presented the Committee with a report prepared by his staff on the issue of Transnistria. The report could have been written in Bucharest. The consequences may be dire. (NB: AIU's Russian and Ukrainian translations are at the end of the article).

Lugar's report recommends that the US Administration should “prioritize” the return of the breakaway region to Moldova’s control, it insists that “US leadership on issues of European security remains indispensable,” and demands “high-level diplomatic attention” to put pressure on Russia to accept the region’s return to Kishinev’s control. Presenting the report to his colleagues, Lugar declared that “a resolute US commitment to this cause will ensure that we do not cede influence in a region of paramount importance to U.S. foreign policy.”

This initiative by Senator Lugar, an influential and respected figure in Washington, is significant not because of its likely results, but rather because it encapsulates much of what is wrong with the mindset and strategic calculus of a segment of the US foreign policy establishment. Far from being “a region of paramount importance to US foreign policy,” the long and narrow strip along the Dniestr’s eastern shore is well-nigh irrelevant to America’s security interests. Turkish, Russian, Romanian, Soviet, Moldovan and Transnistrian flags have flown above Tiraspol over the past two centuries, without the slightest impact in any change of ownership on the security or well-being of the United States.

If this is “a region of paramount interest” to America, Mr. Lugar must be hard pressed to name a region, anywhere in the world, which he would not thus designate. The report's recommendations typify and imperial overreach that has progressed from simple to folly into a ruinous geopolitical luxury which America can ill afford today – militarily, financially, politically, as well as morally.

The days of forcing Russia to accept US-dictated faits accomplis are over, having lasted from the collapse of the Soviet Union until – at the latest – Russia’s response to Saakashvili’s aggression in South Ossetia. Today America needs Russia’s cooperation to keep its forces in Afghanistan supplied, to keep its Treasury bills solvent, and to keep its many other global initiatives viable, from Iran to Korea to the war on terror.

Moldova would not be much of a problem if it were left to its own devices. By refraining from meddling (“engagement”) in the affairs of that small and poor country, the United States would do a favor to Moldova’s long-suffering people, it would help stabilize Washington’s relations with Moscow, and it would serve the American interest.

Following their meeting at the Security Policy Conference in Munich on February 5, Ukrainian Foreign Affairs Minister Kostyantyn Gryshchenko and Moldova’s Minister of Foreign Affairs and European Integration Iurie Leanca have confirmed their readiness “to invigorate political dialogue between the two countries.” The bland statement referred to “the prospects of bilateral Ukrainian-Moldovan cooperation in political, trade, economic and humanitarian spheres” but contained no specifics.

It would have been undiplomatic for Gryshchenko to say so, but Ukraine’s primary interests on its southwestern border are the maintenance of an open-ended status quo in Pridniestrovie, the encouragement of Moldova’s equidistance in relation to the West and Russia, and a more effective countering of the Romanian nationalist agitation in Kishinev, with its inherently irredentist agenda vis-à-vis Ukraine. Kiev’s short-term interest should be an end of foreign interference in Moldova’s domestic politics – which clearly seeks to produce an outcome conducive to Romania’s, and thus detrimental to Ukraine’s interests.

That interference – apparently an American-EU joint venture – started a mere two days after the Moldovan parliamentary election on November 28, with a joint statement by Baroness Ashton, the EU foreign affairs chief, and Stefan Füle, the commissioner for enlargement, claiming that the success of the three-party Alliance for European Integration gave Moldova “an opportunity to consolidate political stability.” It did nothing of the kind, but the ensuing political stalemate could have been ended with a coalition between Vladimir Voronin’s Communists and the Democratic Party headed by Marian Lupu. This scenario, encouraged by Moscow, was effectively torpedoed by a string of foreign visitors, however, starting with Swedish Foreign Minister Carl Bildt and his Polish counterpart Radoslaw Sikorski, and culminating on December 21 with a visit by Germany’s deputy foreign minister Werner Hoyer.In short, Moldova remains a neo-Cold-War playground. Russia and her Western partners may have pretended to be singing from the same sheet at NATO’s Lisbon summit last November, or at Davos last January, but between the Prut and the Bug their geopolitical rivalry remains as lively as it had been in Central Europe forty years ago.

In recent days Western preferences in Moldova’s domestic politics have been stated with unprecedented bluntness. On February 5, Bruce Jackson, head of the Washington-based Project on Transitional Democracies – a pro-NATO quasi-NGO – declared in Kishinev that Moldova missed a big opportunity in the 1990s to emulate the Baltic states in their EU integration and that it should not repeat that mistake. Jackson said the communist governments that ruled Moldova during the previous decade, and especially Vladimir Voronin, “turned down many overtures” from the West and also “mismanaged relations with Russia, Ukraine, and Romania.”

Moscow seems to have had enough of such nonsense. On February 3 Russia accused the European Union, the United States and Romania of “pressuring Moldova’s political processes in an attempt to draw the state towards their area of influence.” Russia’s Ambassador in Kishinev, Valeri Kuzmin, said that during the Moldovan election campaign Russia adopted a “politically correct attitude, as the practice of international relations requests it,” in contrast to Washington, Brussels and Bucharest. It was not reciprocated, he complained, by the Western partners.

Interestingly, two days earlier Kuzmin hinted that Moscow would grant Moldova a price discount on Russian gas, as it granted one to Ukraine, in return for military basing rights. “The political dimension can be turned into an economic equivalent,” Kuzmin said, pointing out the agreement with Ukraine on cheaper gas in return for the Black Sea Fleet base. “Moldova also has such opportunities… We are open for discussions.”Kuzmin’s statements indicate Russia’s sudden determination to counter Western interference in Moldova with its own counter-strategy.

This is good news for Ukraine, but Kiev should not remain on the sidelines. A number of proactive specific policy initiatives should be considered, including the following:

  • Launch an initiative to establish a tripartite, Russian-Ukrainian-Moldovan gas pricing and transiting commission, which would be predicated – informally yet clearly – on Moldova remaining out of NATO.
  • Ukrainian officials should make public statements expressing support for Moldova’s institutions and calling for an end to foreign interference in its domestic politics. There is no need to name any names, but the intonation should be critical of Bucharest rather than Brussels. The message – couched in standard PC jargon – should be delivered with clarity and firmness.
  • Offer Moldova help with critical wheat supplies in the months ahead. On February 2 Prime Minister Vlad Filat approved the decision to stop exporting wheat, amid fears of a food crisis. Moldova currently has 135,000 tons of wheat reserves, which is less than it needs until the next harvest in the fall of 2011. Ukraine, by contrast, has a healthy surplus. Covering Moldova’s projected shortfall with 20-odd thousand tons of Ukrainian wheat, on soft credit terms, would yield political benefits potentially far greater than the cost of the subsidy itself.
  • A longer-term strategic initiative should entail indirect and unofficial Ukrainian support for those Moldovan institutions and NGOs that cultivate the sense of a distinct Moldovan identity. Thus far only the proponents of greater-Romanianism could count on foreign funds and support.

Ukraine should also consider its own diplomatic proposal as an alternative the western-supported "Five Plus Two" talks. On February 7 Ukrainian President Viktor Yanukovich promised to support a resumption of talks on the settlement of the Pridnestrovien problem. While Kiev’s official position favors special legal status for Pridnestrovie as part of Moldova, Ukraine has been unnecessarily squeamish about advancing a detailed blueprint for the proposed solution.

To the extent Pridnestrovie can entertain any future nominal connection with Moldova – itself far from obvious – it can only be on the basis of ironclad guarantees of Pridnestroviens’ effective self-government. For example, a basis for discussion and negotiation, Kiev could suggest a model of autonomy that has been successfully applied for almost a century in one of the model democracies of Europe: the Åland Islands’ extensive self-rule, under Finland’s formal sovereignty but with international guarantees. In the case of the Ålands it was the League of Nations; for Pridnestrovie, it could be the UN and the OSCE. Pridnestrovien self-government would also need to be secured by the Moldovan Constitution. Tiraspol would need to retain the right to veto any changes to the division of power between itself and the government in Kishinev. Legislative powers would have to be divided between the Moldovan government and Pridnestrovie, and not delegated. Pridnestrovien citizenship, as a precondition for land ownership and transaction of business, would be reserved exclusively for persons permanently residing in the region, and be a prerequisite for eligibility to vote in local parliamentary elections.

A proposal along these lines from Kiev would attract attention from all sides, and favorable attention from Moscow and from those Europeans who are interested in a genuine solution – as opposed to the western proposals currently on the table and efforts to pressure an unwilling Tiraspol into submission. It would also establish Ukraine as a creative and proactive participant after a prolonged period of self-imposed foreign policy marginalization.

A more active promotion of Ukraine’s interests in Moldova should be seen as part of a wider strategy aimed at containing the challenge Ukraine faces from Romania. That challenge is based on the cultural, strategic and geopolitical realities that are relatively constant. The counter-strategy therefore needs to be comprehensive and long-term.

The European Union and the United States appear to be pursuing policies in Moldova which are effectively supportive of Romania’s destabilizing irredentism. Their behavior is therefore detrimental to the core security interests of Ukraine and – less directly but no less clearly – Russia. American and European behavior is strongly reminiscent of another US-EU joint venture in the region, the promotion of the “Orange Revolution” in 2004. The media myth of a “pro-Western, reformist democrat” (Yushchenko) battling old-timer commie apparatchiks is now neatly replicated in the presentation of Moldova’s political crisis as a morality play with the Alliance for European Integration on the side of progress and Voronov on the side of darkness and reaction. Back in 2004 the Western Ukrainian version of the country’s identity and history was taken for granted no less than the greater-Romanian one is condoned and encouraged in Moldova.

As the demographic, geopolitical and ideological challenge of neo-Ottoman Turkey looms ever larger, “the West” still appears hell-bent on antagonizing, cordoning off and fragmenting Orthodox Slavdom of Eastern Europe. In the name of democracy and Euro-Atlantic integration, but in truth blinkered by ideology and driven by raw cultural prejudice, Brussels and Washington continue to cooperate in geopolitical games along the edge of “Europe,” from the Baltic states to the Danube delta. It appears like they cannot help doing so, as if Samuel Huntington’s notion of ‘civilizational blocks’ determines Western attitudes to the Orthodox Slavdom. Those peoples had lost so much under the Communists that their survival, let alone revival, was scarcely imagined two decades ago, except on Western terms, as faithful imitation of, and absorption in, the postmodern, post-Christian, postnational “West.” In Ukraine in 2004 and in Moldova today, any gap between the multilateralist Left and hegemonistic Right, between the United States and Europe, and between Europe old (Germany) and new (Poland), disappears completely. This is the only crusade that the Muslims can support with glee.


Проблема на Пруте

Д-р Срджа Трифкович

7 февраля сенатор Ричард Лугар от Индианы, наиболее высокопоставленный республиканец в комитете по иностранным делам контролируемого демократами Сената США, представил Комитету доклад по проблеме Приднестровья, подготовленный его сотрудниками. Такой доклад можно было бы вполне написать в Бухаресте: в нем приводятся рекомендации о том, что администрация США должна "сделать приоритетом" возвращение отделившегося региона под управление Республики Молдова, утверждается, что "ведущая роль США в вопросах европейской безопасности по-прежнему незаменима", и содержится требование" дипломатических действий на высоком уровне" с тем, чтобы оказать давление на Россию и заставить ее согласиться на возвращение региона под контроль Кишинева. Представляя доклад своих коллег, Лугар заявил, что "решительная приверженность США этому делу гарантирует то, что мы не уступим влияние в регионе, имеющем первостепенное значение для внешней политики США".

Эта инициатива сенатора Лугара, влиятельной и уважаемой фигуры в Вашингтоне, имеет важное значение не в силу ее вероятных последствий, а скорее в силу того, что она воплощает в себе многое из того, что является порочным в мышлении и стратегических расчетах определенной части американского внешнеполитического истеблишмента. Отнюдь не являясь "регионом, имеющем первостепенное значение для внешней политики США", длинная и узкая полоса вдоль восточного берега Днестра практически не имеет какого-либо отношения к интересам Америки в области безопасности. В течение последних двух веков над Тирасполем развевались турецкий, русский, румынский, советский, молдавский и приднестровский флаги без малейших последствий такой смены владельцев для безопасности или благосостояния Соединенных Штатов.

Если это "регион, имеющий первостепенное значение" для Америки, то г-ну Лугару будет трудно найти иной регион в какой-либо точке мира, который он не сможет назвать таковым. Содержащиеся в докладе рекомендации являются типичным отражением имперских замашек, превратившихся из простой глупости в разорительную геополитическую роскошь, которую Америка вряд ли может позволить себе сегодня – как в военном, финансовом и политическом, так и в морально смысле.

Прошли те дни, когда Россию можно было заставить принять продиктованные американцами действия как свершившийся факт, что продолжалось с момента распада Советского Союза, и по крайней мере, до того момента, когда Россия дала ответ на агрессию Саакашвили в Южной Осетии. Сегодня Америка нуждается в сотрудничестве с Россией, чтобы снабжать свои войска в Афганистане, не дать рухнуть рынку ее казначейских обязательств и поддерживать жизнеспособность многих других ее глобальных инициатив - от Ирана до Кореи и войны с террором.

Молдова не будет представлять большой проблемы, если она будет предоставлена самой себе. Воздерживаясь от вмешательства ("вовлеченности") в дела этой маленькой и бедной страны, Соединенные Штаты сделают многострадальному народу Молдовы одолжение; это поможет стабилизировать отношения Вашингтона с Москвой и будет отвечать американским интересам.

После их встречи на конференции по безопасности в Мюнхене 5 февраля, украинский министр иностранных дел Константин Грищенко и министр иностранных дел и европейской интеграции Молдовы Юрий Лянкэ подтвердили свою готовность "активизировать политический диалог между двумя странами". В мягком заявлении упомянуты "перспективы двустороннего молдавско-украинскоого сотрудничества в политической, торгово-экономической и гуманитарной сферах", но не содержится каких-либо конкретных деталей.

Для Грищенко было бы недипломатично говорить об этом, но основные интересы Украины на ее юго-западной границе состоят в поддержании на неопределенное время существующего статус-кво в Приднестровье, стимулировании равноудаленности Молдовы от Запада и России, и в более эффективном противодействии румынской националистической агитации в Кишиневе с характерной для нее воссоединительной повесткой применительно к Украине. Краткосрочные интересы Киева состоят в том, чтобы положить конец иностранному вмешательству во внутреннюю политику Молдовы, в котором четко просматривается направленность на достижение благоприятного для Румынии результата, и которое в силу этого противоречит интересам Украины.

Это вмешательство, являющееся, по всей видимости, совместным проектом Америки и ЕС, началась всего через два дня после молдавских парламентских выборов 28 ноября, с совместного заявления Баронессы Эштон, главы ЕС по иностранным делам, и Штефана Фюле, комиссара по вопросам расширения, в котором утверждалось, что успех трехпартийного Альянса за европейскую интеграцию создал для Молдовы "возможность для укрепления политической стабильности". Ничего подобного не произошло, и выход из возникшего политического тупика мог бы быть достигнут за счет создания коалиции между коммунистами Владимира Воронина и Демократической партией во главе с Марианом Лупу. Этот сценарий, к которому склоняла Москва, был однако фактически торпедирован вереницей иностранных гостей, начиная с министра иностранных дел Швеции Карла Бильдта и его польского коллеги Радослава Сикорского, а заканчивая визитом 21 декабря заместителя министра иностранных Германии Вернера Хойера.

Если говорить кратко, Молдова по-прежнему остается площадкой для новой холодной войны. Россия и ее западные партнеры, возможно, сделали вид на Лиссабонском саммите НАТО в ноябре прошлого года и в Давосе в январе этого года, что поют с одного листа, но между Прутом и Бугом их геополитическое соперничество остается таким же активным, как это было в Центральной Европе сорок лет назад.

В последние дни западные предпочтения во внутренней политике Молдовы были высказаны с беспрецедентной прямотой. 5 февраля Брюс Джексон, глава вашингтонского Проекта по переходным демократиям, про-НАТОвской квази-НПО, заявил в Кишиневе, что Молдова упустила хорошую возможность в 1990-х годах для того, чтобы повторить путь прибалтийских государств по их интеграции в ЕС, и что она не должна повторить эту ошибку. Джексон указал, что коммунистические правительства, которые правили Молдовой в предыдущее десятилетие, и в особенности Владимир Воронин, "отказывались от многих инициатив" Запада, а также "неправильно строили отношения с Россией, Украиной и Румынией".

Москве по-видимому надоело слушать этот вздор. 3 февраля Россия обвинила Европейский Союз, США и Румынию "в давлении на политические процессы в Молдове в попытке вовлечь государство в сферу своего влияния". Посол России в Кишиневе Валерий Кузьмин заявил, что во время избирательной кампании Россия, в отличие от Вашингтона, Брюсселя и Бухареста, заняла "политически корректную позицию, как этого требует практика международных отношений". Но не увидела встречных шагов со стороны западных партнеров, пожаловался он.

Интересно, что двумя днями ранее посол Кузьмин дал понять, что Москва предоставит Молдове скидки на российский газ, так как она сделала это для Украины, в обмен на право сохранения военных баз. "Политическое измерение может быть конвертировано в экономический эквивалент", - сказал Кузьмин, указывая на соглашение с Украиной о поставках более дешевого газа в обмен на базирование Черноморского флота. "Молдова также имеет такие возможности ... Мы открыты для обсуждения".

Заявления Кузьмина свидетельствуют о внезапно возникшей у России решимости противодействовать западному вмешательству в Молдове на основе собственной контр-стратегии. Это хорошая новость для Украины, но Киев не должен оставаться в стороне. Следует рассмотреть ряд конкретных активных политических инициатив, включая следующее:

  • Выступить с инициативой создания трехсторонней российко-молдавско-украинской комиссии по ценам на газ и транзиту, неформальным, но четким условием существования которой будет нахождение Молдовы вне НАТО.
  • Украинские официальные лица должны сделать публичные заявления с выражением поддержки молдавских институтов и с призывами к прекращению иностранного вмешательства в ее внутреннюю политику. Нет необходимости назвать какие-либо имена, но по тону они должны быть критическими скорее в отношении Бухареста, чем Брюсселя. Заявления, сформулированные в обычных политкорректных выражениях, должны быть сделаны четко и твердо.
  • Предложить Молдове помощь в необходимых поставках пшеницы в ближайшие месяцы. 2 февраля премьер-министр Влад Филат утвердил решение о прекращении экспорта пшеницы на фоне опасений по поводу продовольственного кризиса. Молдова в настоящее время имеет в запасах 135 000 тонн пшеницы, что меньше, чем это необходимо до следующего урожая осенью 2011 года. Украина, напротив, имеет значительные излишки. Покрыв прогнозируемый дефицит Молдовы за счет 20 или немногим более тыс. тонн украинской пшеницы за счет кредитов на льготных условиях, можно получить политические выгоды, потенциально существенно превышающие размер самой субсидии.

Долгосрочные стратегические инициативы должны предполагать косвенную и неофициальную поддержку со стороны Украины тех институтов и неправительственных организаций в Молдове, которые отстаивают самостоятельную молдавскую идентичность. Пока что на иностранное финансирование и поддержку могут рассчитывать лишь сторонники "большой Румынии".

Украина также должна рассмотреть возможность своего собственного дипломатического предложения в качестве альтернативы поддерживаемым Западом переговорам по формуле "пять плюс два". 7 февраля украинский президент Виктор Янукович пообещал поддержать возобновление переговоров по урегулированию проблемы Приднестровья. Хотя согласно официальной позиции Киев отдает предпочтение особому правовому статусу Приднестровья в составе Молдовы, Украина излишне отстранилась от продвижения детального плана предлагаемого решения. В той степени, в которой Приднестровье может вообще рассматривать какую-либо будущую номинальную связь с Молдовой (что само по себе далеко не очевидно), она может существовать только на основе твердых гарантий фактического самоуправления Приднестровья.

Например, в качестве основы для обсуждения и переговоров Киев мог бы предложить модель автономии, которая успешно реализуется в течение почти столетия в одной из образцовых демократий Европы: обширные полномочия по самоуправлению Аландских островов под формальным суверенитетом Финляндии, но с международными гарантиями. В случае Аландских островов они были предоставлены Лигой Наций; для Приднестровья это может быть ООН и ОБСЕ. Приднестровское самоуправление также должно быть гарантировано Конституцией Республики Молдова. Тирасполь должен сохранить за собой право накладывать вето на любые изменения в распределении полномочий между ним и правительством в Кишиневе. Законодательные полномочия должны быть разделены между правительством Молдовы и Приднестровьем, и не делегированы. Приднестровское гражданство, в качестве предварительного условия для владения землей и ведения коммерческой деятельности, будет закреплено исключительно за лицами, постоянно проживающими в регионе, а также должно являться условием для допуска к голосованию на местных парламентских выборах.

Предложения в этом направлении из Киева привлекут внимание всех сторон, а также благосклонное отношение Москвы и тех европейцев, которые заинтересованы в подлинном решении - в отличие от представленных на сегодня западных предложений и попыток склонить неподатливый Тирасполь к уступкам. Это также позволило бы Украине занять место созидательного и активного участника процесса после длительного периода добровольной маргинализации в сфере внешней политики.

Более активное продвижение интересов Украины в Молдове следует рассматривать как часть более широкой стратегии, направленной на противодействие тем вызовам, которые исходят для Украины со стороны Румынии. Эти вызовы основаны на культурных, стратегических и геополитических реалии, которые отличаются относительной неизменностью. Как следствие, контр-стратегия должна быть комплексной и долгосрочной.

Европейский союз и Соединенные Штаты по всей видимости проводят по отношению к Молдове политику, которой фактически оказывается поддержка дестабилизирующим воссоединительным амбициям Румынии. Вследствие этого их действия наносят ущерб основополагающим интересам безопасности Украины и - не напрямую, но не менее очевидно - России. Действия американцев и европейцев весьма напоминают другой совместный проект США и ЕС в регионе - по продвижению "оранжевой революции" в 2004 году. Медийный миф о "прозападном демократе-реформаторе" (Ющенко), сражающемся со старыми коммунистическими аппаратчиками сейчас в точности воспроизводится в представлении политического кризиса в Молдове как морального выбора, в котором Альянс за европейскую интеграцию находится на стороне прогресса а Воронин на стороне тьмы и реакции. Тогда в 2004 году западно-украинская версия национальной идентичности и истории считалась как нечто само собой разумеющееся в не меньшей степени, чем идея "большой Румынии", которая сейчас распространяется и продвигается в Молдове. Ничто в мире не меняется...

В то время, как демографический, геополитический и идеологический вызовы со стороны нео-османской Турции становится все более выраженным, "Запад" очевидно по-прежнему одержим тем, чтобы оттолкнуть и отгородить от себя и раздробить православный славянский мир Восточной Европы. Выступая во имя демократии и евро-атлантической интеграции, а на самом деле действуя исходя из идеологии и примитивных культурных предрассудков, Брюссель и Вашингтон продолжают взаимодействие в геополитических играх по границе "Европы" от прибалтийских государств до дельты Дуная. Похоже, что они просто не могут остановиться, если принять, что отношение Запада к православному славянству определяется идеей Сэмюэля Хантингтона о "цивилизационных блоках". Эти народы потеряли столь много в период коммунистического правления, что их выживание, не говоря уже о возрождении, едва ли два десятилетия назад представлялось возможным кроме как на западных условиях посредством последовательного воспроизведения основ и превращения в часть постмодернистского, постхристианского, постнационального "Запада".

В Украине в 2004 году и в Молдове сегодня любое разделение на Левый мультилетаризм и Правый гегемонизм, между Соединенными Штатами и Европой, между старой (Германия) и новой (Польша) Европой, полностью исчезает. Это единственный крестовый поход, который мусульмане могут с ликованием поддержать. Это хуже, чем преступление - это ошибка.


Проблема на Пруті

Д-р Срджа Тріфкович

7 лютого сенатор Ричард Лугар від штату Індіана, найвища посадова особа від республіканців в Комітеті закордонних справ в Сенаті США, який контролюють демократи, представив Комітету доповідь, підготовлену його службою з проблеми Придністров’я. Таке враження, що доповідь була написана в Бухаресті: в ньому містяться рекомендації адміністрації США про те, що вона повинна визнати своїм пріоритетом відновлення Молдовою контролю над сепаратистським регіоном; наполегливо стверджується, що «провідна роль США у питаннях європейської безпеки повинна й надалі бути беззаперечною» і вимагається, щоб дипломати високого рангу вжили заходів, щоб натиснути на Росію, яка повинна прийняти необхідність відновлення Кишиневом контролю над регіоном. Виступаючи з доповіддю перед своїми колегами, Лугар наголосив. що «рішуча відданість США цій справі гарантує збереження нашого впливу в регіоні, який має першочергове значення для міжнародної політики США».

Ця ініціатива сенатора Лугаря, впливової і шанованої фігури у Вашингтоні, є важливою не через її ймовірні наслідки, а радше через те, що вона втілює в собі багато чого, що є згубним у мисленні і стратегічних розрахунках певної частини американського зовнішньополітичного істеблішменту. Далеко не той «регіон, який має першочергове значення для міжнародної політики США», довга і вузька смужка вздовж східного берега Дністра практично не має будь-якого відношення до інтересів Америки у сфері безпеки. Протягом двох останніх століть над Тирасполем майоріли турецький, румунський, радянський, молдовський та придністровський прапори без будь-яких наслідків змін їх власників для безпеки та благополуччя Сполучених Штатів.

Якщо це «регіон першочергового значення» для Америки, то пану Лугарю буде важко знайти інший регіон у світі, який би він не зміг таким назвати. Рекомендації, які містяться в доповіді, є типовим відображенням імперських замашок, які з простого безглуздя перетворилися на руйнівну геополітичну розкіш, яку Америка навряд чи може собі дозволити сьогодні - з військових, фінансових, політичних, а також моральних міркувань.

Пройшли ті дні, коли Росію можна було заставити прийняти продиктовані американцями дії як звершені факти, що продовжувалося з часу розпаду Радянського Союзу і принаймні до моменту, коли Росія відповіла на агресію Саакашвілі в Південній Осетії. Сьогодні Америці потрібна співпраця з Росією, щоб забезпечувати поставками свої війська в Афганістані, не дати рухнути її ринку казначейських зобов’язань і підтримувати в силі багато інших її глобальних ініціатив - від Ірану до Кореї і війни з терором.

Молдова не буде являти собою великої проблеми, якщо її залишать в спокої. Утримавшись від втручання («співучасті») у справи маленької і бідної країни, Сполучені Штати зробили б багатостраждальному народу Молдови велику послугу; це допомогло б стабілізувати відносини Вашингтона з Москвою і послужило б американським інтересам.

Після зустрічі на конференції з безпеки в Мюнхені 5 лютого міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко і міністр закордонних справ і європейської інтеграції Молдови Юрій Лянке підтвердили свою готовність «активізувати політичний діалог між двома країнами». У стриманій заяві йде мова про «перспективи двосторонньої молдовсько-української співпраці у політичній, торговельній, економічній та гуманітарній сферах», проте немає будь-яких конкретних деталей.

Для Грищенка було б недипломатично говорити про це, але основними інтересами України на її південно-західному кордоні є збереження на невизначений час існуючого статус-кво у Придністров’ї, стимулювання рівновіддаленості Молдови від Заходу і Росії і більш ефективна протидія румунській націоналістичній агітації в Кишиневі з характерною для неї програмою іредентизму стосовно України. В короткострокових інтересах України повинно бути припинення іноземного втручання у внутрішню політику Молдови, яке має на меті чітку ціль досягнення такого результату, який був би сприятливий для Румунії, а відтак згубний для України.

Таке втручання, яке, вочевидь, є спільним проектом Америки і ЄС, почалося всього через два дні після молдовських парламентських виборів 28 листопада спільною заявою Баронеси Ештон, голови ЄС із закордонних справ, і Штефана Фюле, комісара з питань політики розширення, в якій стверджувалося, що успіх трьохпартійного Альянсу за європейську інтеграцію створив для Молдови можливість для зміцнення політичної стабільності». Нічого подібного не сталося, і подальшу політичну безвихідь можна було б припинити за рахунок створення коаліції між комуністами Володимира Вороніна і Демократичною партією на чолі з Маріаном Лупу. Цей сценарій, якому сприяла Москва, був фактично торпедований низкою іноземних гостей, починаючи з міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта і його польського колеги Радослава Сікорського і закінчуючи візитом заступника міністра закордонних справ Німеччини Вернера Хойєра.

Якщо говорити коротко, Молдова й надалі залишається майданчиком для нової холодної війни. Росія та її західні партнери, можливо, зробили вигляд на Лісабонському саміті НАТО в листопаді минулого року і в Давосі в січні цього року, що співають з одних нот, але їх геополітичне партнерство між Прутом і Бугом залишається таким самим, як і було в Центральній Європі сорок років тому.

Останніми днями західні переваги у внутрішній політиці Молдови зазвучали безпрецедентно прямо. 5 лютого Брюс Джексон, керівник вашингтонського Проекту перехідних демократій, про-НАТОвської квазі-недержавної організації, заявив у Кишиневі, що Молдова упустила хорошу можливість у 1990-х роках для того, щоб повторити шлях прибалтійських держав по інтеграції в ЄС, і що вона не повинна повторити цю помилку. Джексон зазначив, що комуністичні уряди, що правили в Молдові протягом минулого десятиліття, і особливо Володимир Воронін, «відмовлялись від багатьох ініціатив» Заходу, а також неправильно будували відносини з Росією, Україною і Румунією».

Москві, очевидно, набридло слухати ці нісенітниці. 3 лютого Росія звинуватила Європейський Союз, США і Румунію «у тиску на політичні процеси в Молдові у спробі втягнути країну у сферу свого впливу». Посол Росії в Кишиневі Валерій Кузьмін заявив, що під час виборчої кампанії Росія, на відміну від Вашингтона, Брюсселя і Бухареста, зайняла «політично коректну позицію, як цього вимагає практика міжнародних відносин». Проте не побачила зустрічних кроків з боку західних партнерів, поскаржився він.

Цікаво, що двома днями раніше посол Кузьмін дав зрозуміти, що Москва надасть Молдові знижки на російський газ, так як це вона зробила для України, в обмін на право збереження військових баз. «Політичний вимір можна конвертувати в економічний еквівалент», - сказав Кузьмін, вказуючи на угоду з Україною про поставки дешевшого газу в обмін на базування Чорноморського флоту. «Молдова також має такі можливості… Ми відкриті для переговорів».

Заяви Кузьміна свідчать про раптову рішучість Росії протидіяти західному втручанню в Молдові, базуючись на власну контр-стратегію. Це хороші новини для України, але Київ не повинен залишатись осторонь. Слід розглянути ряд конкретних активних політичних ініціатив, включаючи наступне:

  • Виступити з ініціативою створення трьохсторонньої російсько-молдовсько-української комісії по цінах на газ і транзит, неформальною, проте чіткою умовою якої буде перебування Молдови поза НАТО.
  • Українські офіційні особи повинні виступити з публічними заявами на підтримку молдовських інститутів із закликами припинити іноземне втручання в її внутрішню політику. Немає необхідності називати будь-які конкретні імена, проте по тону вони повинні бути критичними радше по відношенню до Бухареста, ніж Брюсселя. Заяви, сформульовані у звичайних політ коректних висловлюваннях, повинні бути зроблені чітко і твердо.
  • Запропонувати Молдові допомогу у необхідних поставках пшениці найближчими місяцями. 2 лютого прем’єр-міністр Влад Філат затвердив рішення про припинення експорту пшениці у зв’язку з небезпекою продовольчої кризи. Молдова в даний час має в запасах 135 000 тонн пшениці, що замало до наступного врожаю осені 2011 року. Україна, навпаки, має значний надлишок. Покривши прогнозований дефіцит Молдови за рахунок 20 з лишнім тис. тонн української пшениці на пільгових кредитних умовах, можна отримати політичні вигоди, які потенційно набагато більші, ніж розмір самої субсидії.

Більш довгострокові стратегічні ініціативи повинні передбачати непряму і неофіційну підтримку з боку України тих інститутів і недержавних організацій в Молдові, які відстоюють самостійну молдовську ідентичність. Поки що на іноземне фінансування і підтримку можуть розраховувати лише прибічники «великої Румунії».

Україна також повинна розглянути можливість власної дипломатичної пропозиції в якості альтернативи переговорам за формулою «п’ять плюс два», що підтримуються Заходом. 7 лютого український президент Віктор Янукович пообіцяв підтримати відновлення переговорів з урегулювання проблеми Придністров’я. Хоча за офіційною позицією Київ віддає перевагу особливому правовому статусу Придністров’я у складі Молдови, Україна занадто віддалилась від просування детального плану запропонованого рішення. Якщо Придністров’я може взагалі розглядати будь-який майбутній номінальний зв'язок з Молдовою (що само по собі далеко не очевидно), то він може існувати виключно на основі твердих гарантій фактичного самоуправління Придністров’я.

Наприклад, як основу для обговорення і переговорів Київ міг запропонувати модель автономії, що успішно реалізується вже майже століття в одній із зразкових демократій Європи: широкі повноваження самоуправління Аландських островів під формальним суверенітетом Фінляндії, проте під міжнародними гарантіями. У випадку Аландських островів вони були зацікавлені Лігою Націй; для Придністров’я це може бути ООН і ОБСЄ. Придністровське самоуправління також повинно бути гарантоване Конституцією Молдови. Тирасполь повинен зберегти за собою право накладати вето на будь-які зміни в розподілі повноважень між ним і урядом в Кишиневі. Законодавчі повноваження повинні розподілятись між урядом Молдови і Придністров’ям і не делегуватись. Придністровське громадянство як попередня умова для володіння землею і здійснення господарської діяльності, буде закріплене виключно за особами, які постійно проживають в регіоні, а також повинно бути умовою для допуску до голосування на місцевих парламентських виборах. Такі пропозиції Києва привернуть увагу усіх сторін, а також викличуть сприятливе ставлення Москви і тих європейців, які зацікавлені в істинному рішенні - на відміну від поданих на сьогодні західних пропозицій і спроб схилити неподатливий Тирасполь до уступок. Це також дозволило б Україні зайняти місце продуктивного і активного учасника процесу після тривалого періоду добровільної маргіналізації у сфері зовнішньої політики.

Більш активне просування інтересів України в Молдові слід розглядати як частину ширшої стратегії, спрямованої на протидію тим викликам, які загрожують Україні з боку Румунії. Ці виклики базуються на культурних, стратегічних і геополітичних реаліях, які відносно незмінні. Відтак, контр-стратегія повинна бути комплексною і довгостроковою. Європейський Союз і Сполучені Штати, здається, здійснюють по відношенню до Молдови політику, яка по суті спрямована на підтримку дестабілізуючих іредентичних амбіцій Румунії. В результаті їх дії шкодять основоположним інтересам безпеки України і - не напряму, хоча й не менш очевидно - Росії.

Дії американців і європейців дуже нагадують інший спільний проект США і ЄС в регіоні - про просуванню «помаранчевої революції» у 2004 році. Медійний міф про «прозахідного демократа-реформатора» (Ющенка), який бореться зі старими комуністичними апаратниками, зараз точно повторюється у представленні політичної кризи в Молдові як моральний вибір між Альянсом за європейську інтеграцію, який уособлює прогрес, і Вороніним, який уособлює тьму і реакції. Тоді, в 2004 році, західноукраїнська версія національної ідентичності і історії сприймалася як належне, не меншою мірою, ніж ідея «великої Румунії», яка зараз пропагується в Молдові. Нічого не змінюється…

В той час, як демографічний, геополітичний і ідеологічний виклики з боку нео-османської Туреччини набувають все чіткіших проявів, «Захід», вочевидь, все ще одержимий тим, щоб відштовхнути і відгородити від себе і роздробити православний слов’янський світ Східної Європи. Виступаючи в ім’я демократії і євроатлантичної інтеграції, а насправді діючи виходячи з ідеології і примітивних культурних упереджень, Брюссель і Вашингтон продовжують співпрацю в геополітичних іграх вздовж кордону «Європи» від прибалтійських держав до дельти Дунаю. Схоже, вони просто не можуть зупинитися, якщо прийняти те, що відношення Заходу до православного слов’янства визначається ідеєю Самуеля Гантінгтона про «цивілізаційні блоки». Ці народи втратили так багато в період комуністичного правління, що їх виживання, не говорячи вже про відродження, було навряд чи можливим ще два десятиліття тому, окрім як на західних умовах шляхом послідовного відтворення основ і перетворення в частину постмодерністського, постхристиянського, постнаціонального «Заходу».

В Україні у 2004 році і в Молдові сьогодні будь-який поділ на Лівий мультилетаризм и Правий гегемонізм, між Сполученими Штатами і Європою, між старою (Німеччина) і новою (Польща) Європою, повністю щезає. Це єдиний хрестовий похід, який мусульмани можуть охоче підтримати. Це гірше, ніж злочин, - це помилка.